Обрядовий хліб

Обрядовим хлібом називають усі страви, які є продуктом рільництва й мають ритуальний характер. Це і коровай, і святкові калачі та бублики, масничні вареники, весільний дивень та різдвяний книш... Урешті-решт, просто зерно або ж каша, що використовуються в багатьох обрядах.

Історики зауважують, що з давніх-давен слов'яни надзвичайно шанобливо ставилися до орачів, а вирощування хліба було основним їхнім заняттям. Хліб посідав таке важливе місце в житті слов'ян, що в роки неврожаю, незважаючи на велику кількість дичини, риби, різноманітного лісового харчу, люди все одно потерпали від голоду. За китайськими, грецькими, перськими, німецькими переказами, першим орачем був сам Господь Бог.

 В українських колядках Бог  та найбільші святі — Петро, Миколай, Павло, Ілля — зображені як хлібороби: 

В чистім полі плужок оре,
А в тім плужку штири воли половії,
А в них роги золотії.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли гонит,
Пресвятая Діва їсти носит,
Бога просит:
— Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.

У різних місцевостях України переказують, що були такі часи, коли людям завжди вистачало хліба, й вони не знали голоду. Тоді зерно у хлібному колосі починалося рід самої землі. А називався той незвичайний колосок — "стоколос". Одного разу Христос із апостолами проходив селищем і зайшов до якоїсь хати попросити хліба. Господиня якраз пекла млинці. Але, розлютившись на жебраків, вона кинула їм млинця, яким перед тим витерла сліди, що її дитина лишила на лаві. Христос, обурений такою наругою над святим хлібом, вийшов у поле і почав обдирати отой стоколос знизу вгору. Побачивши це, хазяйський пес почав вити. Тоді апостол Петро вблагав Христа залишити на колосі зерна "на собачу долю". З того часу люди їдять хліба "на собачу долю".

 

За іншою легендою, яка в різних варіантах повторюється в багатьох народів світу, пшеничне зерно було від початку призначене собаці. Але людина вихопила його із собачої пащі й розсадила по землі. Тому собаку не можна їсти і гріх убивати, бо ми їмо його пайку.

Хліб ушановують як святиню, в народі про нього так і кажуть: "святий хліб". Великим гріхом вважається викинути навіть маленький шматочок. Колись вірили, що на тому світі люди, які без пошани ставилися до хліба, збиратимуть усі викинуті під час земного життя крихти. Залишки хліба віддавали свійським тваринам або спалювали в печі.

Хліб є символом добробуту. Побажання "хліб та сіль" прикликає до родини багатство. Хлібні жертви у давнину приносили хатнім духам, зокрема домовику, духам землі — щоб добрий був урожай, водянику — щоб не топив худоби та людей.

У народних повір'ях хліб протиставлявся усьому нечистому. Так до лісу завжди брали із собою шматок хліба, бо його нібито бояться гадюки. Звичай благословляти хлібом також пояснюється уявленнями про хліб як оберіг. Батьки благословляли ним молоде подружжя. Хлібом заведено благословляти в далеку путь. До речі, зустріч хлібом-сіллю — не що інше, як своєрідний очисний обряд. Адже людина могла принести з чужини щось погане, вороже, недобру дію цього мав нейтралізувати хліб. Вірили, що хліб може навіть зупинити пожежу, якщо обнести його навколо палаючої будівлі.

Обіцянку, яку скріпили хлібом, не можна було порушити. Хлібинами обмінювались, укладаючи важливі торговельні або земельні угоди. Свати приносили до хати дівчини хлібину, а взамін, у разі згоди, отримували паляницю. Подекуди під час сватання спеціально випечений пиріг ділять навпіл. Одну його половину віддають представникам роду молодого, друга залишається в батьків молодої. Це було відлунням давнього причастя. Колись усі, хто їв за одним столом ритуальний харч, вважалися спільниками в певній справі. Це був лише обряд, який пізніше переродивсь у традицію завершувати важливу роботу великим застіллям із багатьма наїдками. Але обов'язково була якась головна "хлібна" страва, яку навіть не завжди споживали. Вона мала суто обрядовий характер.

Хліб і досі відіграє важливу роль у весільних та поховальних обрядах. Учені вважають, що серед інших слов'янських обрядових дійств українське весілля посідає перше місце за повнотою застосування ритуального хліба, починаючи від моменту сватання, коли представники двох родів обмінюються хлібинами на знак згоди, й закінчуючи коморою із розкладеними по кутах хлібами, де на житніх снопах проводять першу ніч молодята.

 

Звичайно, виняткове значення має весільний коровай. Колись його пекли врочисто. Іноді в цьому брали участь усі заміжні жінки з роду молодої. Кожний етап супроводжувався спеціальними піснями. Жінок, які випікали коровай, називали коровайницями — до цього обрядодійства допускалися тільки заміжні жінки, щасливі у шлюбі. Керувала ними старша коровайниця. Заквітчані вінками з барвінку, жінки збиралися до хати молодої, зазвичай у четвер перед весіллям. Тут уже було розкладено ночви, решета, підготовлено найкраще борошно. З його просіювання й починався процес виготовлення короваю. Замішувати тісто мали чоловіки. Жінкам заборонялося навіть заглядати в діжу. Так само лише чоловік мав право всаджувати коровай у піч, хоча за лопати трималися всі присутні в хаті родичі молодої. Символіка цих звичаїв дуже проста. І піч, і діжа сприймалися як жіноче лоно. Порушення названих заборон могло призвести до безпліддя нареченої.

 

Короваю надавали круглої форми. Його розміри свідчили про достаток батьків майбутнього подружжя. Зверху коровай прикрашали візерунками, серед яких були мотиви світового древа та колосся — символ добробуту. Також згори ліпили пташок. Траплялися також зображення сонця й місяця, що позначали подружжя. Іноді вже у випечений хліб вставляли гілочки з дерев. Усередину короваю клали дрібні гроші. За великий успіх вважалося знайти монету у своєму шматку весільного короваю.

Окрім короваю, випікали лежні та шишки — невеличкі булочки у формі шишок — та дивень — круглий хліб із діркою посередині. Перед тим, як від'їжджати до дому молодого, наречена дивилася на схід сонця крізь дивень — щоб діти були гарними. Вірили також, що таким чином вона може побачити свою майбутню долю.

 

Культ хліба бачимо і в поховальних обрядах. Колись давні греки та римляни на могилах готували жертовні страви для померлих предків. В Україні житнім зерном засипають труну або шлях, яким несуть покійного. Хлібину кладуть на кришку труни. На могилі поряд із чаркою обов'язково залишають окраєць хліба та пиріжок. Те саме ставлять у хаті померлого й не забирають протягом сорока днів, доки душа перебуває на землі. Розповідають, що можна побачити, як наприкінці цього терміну душа небіжчика прийде їсти-пити залишені страви. Коливо (солодку кашу з родзинками) та пиріжки готують на поминальний обід і досі. На Поліссі печуть також прісні коржі. Їх ділять між усіма присутніми. Вони вважаються поминальним короваєм.

На сороковий день покійника "запечатують". Для цього тричі навхрест беруть землі з могили, трошки меду, хліба й солі. Усе це змішують і несуть до церкви. Після того, як священик відслужить над цим панахиду, землю повертають назад на могилу.

Без споживання ритуального хліба не обходилося жодне з великих народних свят. Це відгомони прадавніх жертвоприношень божеству. Так, на Різдво, яке збіглося з дохристиянським святом зимового сонцевороту, українці їдять кутю — спеціальну страву, яка готується з вареної пшениці (або ячменю), маку, горіхів та меду. Хліб у цей день є лише доповненням до куті. Ним селянин благословляє худобу перед Святою вечерею зі словами: "Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!"

 

По шматочку хліба разом із сумішшю з різних святкових страв дають худобі, щоб їй добре велося в новому році.

Цікавий обряд, що демонструє ритуальне значення хліба, відбувався на Щедрий вечір. Після святкової вечері господар годував худобу "пирогом" — хлібиною із хрестом зверху, — примовляючи:

— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг.

Після цього він благословляв худобу хлібиною, яку потім ділив між усіма тваринами.

У Галичині на Різдво випікають величезний білий хліб — крачун. Його ставлять посередині столу серед інших страв і обкладають маленькими крачунами. З появою на небі першої зірки сповіщають про пришестя крачуна. Після цього починається святкова вечеря. Очевидно, крачун символізує нове сонячне божество, народження якого святкується.

Подібне значення має калета — великий прісний хліб із білого борошна, який пекли перед днем св. Андрія. Калету прикрашали сухими вишнями чи родзинками, у її приготуванні брали участь усі дівчата села. Коржа підвішували до стелі в хаті, де відбувалися вечорниці. Біля нього стояв язикатий "Пан Калетинський" із квачем, вмоченим у сажу. Він запрошував "Пана Коцюбинського", яким міг бути будь-хто із присутніх, "калету кусати". Узявши поміж ніг коцюбу, учасники гри по черзі під'їжджали до калети. Тут відбувалася жартівлива розмова із вартовим, який намагався усілякими способами розсмішити "Пана Коцюбинського". Якщо Коцюбинський посміхнувся, Калетинський мазав його квачем по губах, а кусати калету ішов інший гравець.

   
 

Перед нами — уламок традиційного в доісторичні часи розігрування міфу про вкрадене (проковтнуте) сонце. Пан Калетинський — це первісно міфологічний герой, який захищає сонце. Сажа — колись священна річ через її пов'язаність із вогнем. Вважають, що назва "калета" — це перекручена "коляда", а звичай грати в калету колись належав до різдвяних обрядових ігор. Згодом він випадково потрапив до передріздвяних свят.

 

Важливим елементом Щедрого вечора були пироги. Цього дня на Гуцульщині ліпили вареники, наддніпрянці пекли пироги із м'ясом та смажили гречані млинці, а в Південній Україні робили бублики. Але в народі все це мало спільну назву — "пироги". На початку святкової вечері на стіл ставили миску з пирогами, батько сідав перед нею і прихиляв голову, ніби ховаючись. Діти, вдаючи, що не бачать його, питали в матері: "Де наш тато?" Тоді батько з-за пирогів відповідав: "А хіба ви мене не бачите?" — "Не бачимо". — Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!" Метою цього обряду було відігнати негаразди, забезпечити добробут у наступному році.

На Масницю в Україні варили вареники, говорячи, що в цей час і "бусурмени вареники їдять". Колись вареники були винятково ритуальною стравою, пов'язаною з культом місяця. Також вареники варили дівчата й роздавали хлопцям у день Сорока святих мучеників (22 березня) — щоб "мороз любистка не побив". Цього ж дня пекли сорок медових печивець у вигляді пташок і роздавали дітям — "щоб птиця водилася". Насправді це була своєрідна жертва: вірили, що в цей день із вирію прилітає сорок жайворонків, тобто незабаром почнеться весна.

Особливі різновиди хлібних виробів виготовляли і вживали після Масниці під час Великого посту. Так, в Україні в перший день посту їли спеціальні сухі коржі — "жиляники". Вони сильно контрастували із багатими масничними стравами й нагадували про стриманість наступних місяців. На четвертому тижні Великого посту, в Середохресну середу, господині пекли хлібини у формі хрестів, посипані маком, і мастили їх медом. Частину з'їдали, іншу — зберігали до сівби, що було відгомоном жертви духам поля.

Важливе місце серед інших різновидів обрядового хліба посідають паски, які в деяких регіонах України називаються "баби". На сході пасхальний хліб був інакшим — прісним, мав прямокутну форму і пов'язувався з чоловічою символікою. Перше свідчить про те, що ця традиція дуже давня, адже прісний хліб з'явився раніше, ніж квасний. Друге — про те, що цей хліб був присвячений підземному богу, пов'язаному із плодючістю. Прямокутник у ранніх формах мистецтва позначав поле й був символом цього бога.

 
 

Пізніше ідея плодючості, збережена у великодньому хлібі, знайшла вираження у його фалічній формі.

Літні свята були не такі багаті наїдками, як зимові та весняні. Тут перевага віддавалася обрядам, метою яких було вшанування духів плодючості та душ померлих. Від цього залежав майбутній урожай. На Зеленому тижні свіжоспечений хліб ставили на вікно. Вірили, що його парою харчуються русалки.

День Івана Купала, одне з найбільших календарно-обрядових свят, безпосередньо був пов'язаний із майбутнім збиранням урожаю. У давньоукраїнських літописах зазначається, що "ідол Купало" був богом земних плодів, і йому приносили жертви на початку жнив. У цей день селяни намагалися влаштувати трапезу в полі на межі. Серед інших смачних наїдків особливе місце займали вареники із сиром. У Білорусі цього дня пекли бабки — прісні млинці, готували вареники із гречаного борошна й товченого конопляного насіння. У Сербії пекли "кретні калач" — круглий пшеничний хліб із великим хрестом. У цей хліб утикали свічку, священик читав над ним молитву, після чого всі присутні з'їдали по шматочку. Це було типове жертвоприношення, за яким ішло причащання тілом жертви. У Росії напередодні Івана Купала всі дівчата села збиралися в одній хаті "товкти у ступі ячмінь". Наступного дня з цього ячменю варили кашу, яку їли ввечері із коров'ячим маслом. Ця каша називалася кутею.

"Хлібні" обряди, що супроводжують оранку, сівбу, зажинки та обжинки, годі й перелічити. Зазначимо лише, що кожен із них супроводжувався обідом, частиною якого були спеціальні страви з борошна. Так, в Україні на початку жнив господиня готувала вареники, а на обжинки випікала величезний коровай із нового зерна, який по шматку роздавали всім членам родини та женцям. У Чехії на початку жнив готували пряжмо — запікали на сковороді дозрілі зерна хлібних культур. У Болгарії після жнив випікали турту — прісний хліб, який мазали медом і роздавали сусідам та родичам.

 

Окремо скажемо кілька слів про кашу. Адже каша й хліб у міфологічному розумінні — страви одного порядку. Обрядове вживання каші пов'язане з ритуальним використанням хлібного зерна і зустрічається в багатьох народів. Народи Індії приносили ячмінну кашу в жертву богу скотарства Пушану. Римляни готували кашу в день народження дитини. Давні германці те саме робили на свято Берхти або Гольди — жіночого божества, прообразом якого була неолітична Велика Богиня. І досі фразеологізм "заварити кашу" означає початок якоїсь складної і важливої справи.

Ми вже згадували про звичай вживання каші під час календарно-обрядових свят, зокрема про кутю. Сказали й про поминальне коливо. Додамо лише, що коливо жінки готують також у першу суботу Великого посту. Цього дня згадують померлих. Горщик із коливом та медом несуть до церкви і справляють над ним панахиди.

Каша здавна належала до обрядових весільних страв. Саме слово "каша" колись вживалося на позначення весільного свята. Кашу підносили молодим на князівських весіллях. По закінченні трапези наречені брали кілька ложок каші й підкидали до стелі — приносили жертву богам та духам. До речі, те саме роблять на Святвечір із кутею. Якщо підкинута кутя прилипне до стелі — рік буде врожайним.

На Бойківщині молодим дарують кашу наступного дня по весіллі. Подекуди кашу їсть лише молода. Тут бачимо зв'язок із обрядами народження, в яких каша символізувала дитину, а горщик — жіноче лоно.

Споживання так званої "бабиної каші" було заключним обрядом хрестин. Ось як це виглядало, за фольклорними записами: "Коли обід приходить до кінця, гості починають кахикати, що значить — пора вже подавати "бабину кашу". Баба встає, йде до печі, виймає з печі кашу й несе до столу.

Біля столу бабу перепиняють, котрий ближче сидить, намагається взяти кашу собі, щоб першим почати торг. Торг розпочинає той чоловік, який першим перехопив кашу, а коли кашу не перехоплено, а взято від баби, то звичайно розпочинає торг кум: він втикає в кашу гроші й питає:

— Хто більше?

Всі гості кладуть гроші в горщика. Той, хто заплатив найбільше — а найбільше звичайно платить кум, — затуляє гроші рукою, щоб вони не розлітались, і б'є горщика об стіл так, щоб він розлетівся на найдрібніші черепки, але вінце залишилося цілим.

 

Жінка, яка подавала на стіл кашу, збирає черепки горщика, кладе їх під поріг і гукає: "Щоб важко горщики бились, а легко діти родились".

Вінце з горщика чіпляють на тому самому кілку, на якому вішають рушника. Далі кум зрізує верх каші, передає його бабі, а та передає кашу із грішми породіллі. На другий день черепки з горщика, що лежали під порогом, збирають і кидають на воду (в річку)". Додамо, що часто перед тим, як почати торг, кум бере кашу, а баба — дитину і тричі водночас піднімають їх над столом. Отже, все це було ритуальне зображення зачаття й народження дитини.

Свіча

Як уособлення небесного вогню, свіча відігравала значну роль не тільки в повсякденному, а й в обрядовому житті українців. Вона була обов'язковим ритуальним атрибутом в усі три найважливіші моменти: під час народження, весілля та смерті. Свіча набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один із найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічі за часів християнства.

Спалювання дідуха, великодні багаття, вогнища на Купала — всі ці звичаї відображають особливе ставлення до вогню. Годилося вшановувати його, звертатися до нього з побожністю. Аж ніяк не годилося дозволяти собі, як свідчить переказ, поводитися з полум'ям фамільярно: "Ніколи не кажи вогню: "Брате!" Пошанування його було пов'язане з культом сонця, про життєдайні й водночас караючі властивості якого українці знали з давніх-давен.

Багато народів світу вірили, що життя в тілі й вогонь, який запалювали в оселі, — явища взаємозалежні. Якщо він раптом погасав — тієї ж миті мало скінчитися й життя людини. Тому вогонь у помешканні завжди намагалися підтримувати. Лампадка, яка горить перед образами, не загасаючи, — це християнізований відгомін давнішого уявлення про домашній вогонь як аналог людського життя, відповідник душі, що перебуває в тілі.

 

Те саме вірування мало втілення у ворожіннях зі свічею чи скіпкою, або, як її ще подекуди називали, лучиною. В Галичині в такий спосіб ворожили на смерть. Учасники таїнства збиралися до хати, одна з дівчат запалювала скіпки й роздавала їх усім присутнім, які при цьому співали:

Ай ке би-м знав, єж погину,
Запалив би-м і свою хатину:
Най би вона ізгоріла,
Що мене не приютила!

Чия скіпка швидше погасне, той і помре раніше. Учасника ворожіння, в якого вона перестала горіти, всі обступали, співаючи:

Не покидай же нас, наш милейкий,
У світ не ходь далечейкий:
Бо нам без тебе, сивий голубе,
Ой тяжко, тяжко, ой тяжко буде!

Якщо скіпка гасла в дівчини, то її готували до смерті й, поклавши на лаву, оплакували. Іноді молодий хлопець пропонував їй одружитися — і вона тут же "воскресала". Подібне ворожіння було і в росіян: якщо скіпка горіла ясно — довго жити тому, хто її тримає; з іскрами — будуть хвороби; погасне — той, хто ворожить, помре.

Ворожили зі свічкою і на Купала. Дівчата діставали з-за пазухи заздалегідь приховані свічі, ліпили — кожна до свого вінка, а потім вінки пускали на воду. Якщо вінок пливе добре і свічка горить — дівка незабаром заміж вийде. Коли крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо вінок пристане до далекого берега — туди дівчина й заміж піде. Свіча, поглинута хвилею, віщувала смерть.

 

Росіяни знали також замовляння на смерть зі свічею, про що свідчить пісня:

Ты гори, гори, моя рублевая свеча,
Ты умри, умри, у милого жена.
Догорат, догорат, моя рублевая свеча,
Умират, умират у милого жена.

При важких пологах баба-пупорізка запалювала свічку, щоб пришвидшити народження дитини. Для молодого й молодої виготовляли перед весіллям індивідуальні свічі. Тому, хто помирав, давали в руки свічку, щоб полегшити відхід. В цей час спостерігали за тим, як вона горіла, щоб зауважити момент, коли смерть забирає душу. Якщо вогник свічі здригався, твердили, що це душа вийшла з тіла попрощатися з усім і всіма, кого любив небіжчик. Мала горіти свіча й по смерті, допоки тіло перебувало в оселі.

У міфології різних народів світ померлих — дзеркальне відображення світу живих: що тут живе — там мертве, що тут уражене — там неушкоджене, що тут сліпе — там зряче, що тут видиме — там невидиме. І навпаки. Мрець, сліпий у цьому світі, добре бачив у тому.

Проте у слов'янській народній традиції смерть і потойбіччя тісно пов'язані з уявленнями про перехід із "Божого світу", "білого світу", зі світу сонця у світ мороку й пітьми. Тому, коли померлий відходив, обов'язково годилося запалити свічку, яка згодом мала висвітити шлях у царство пітьми. Не запалити свічки при покійному — вважали великим гріхом. Без свічки він був би у вічній темряві: "А хто умре без свічки, то в одно сиди на тім світі у пітьмі". Якщо ж, траплялося, свічку не запалювали, її намагались "послати" померлому з іншим небіжчиком.

 

Вшановуючи померлих, про них пам'ятали й, насамперед, дбали про те, щоб на тім світі їм було видно. Для цього використовували "задушну" свічку, яку запалювали вдома або, засвічену, пускали на дощечці по воді.

На Поділлі українці давали помани (обрядовий хліб) із запаленою свічкою на обідах, де вшановували померлого. Помани підносили тому, кого найбільше любив або до кого був близький покійник. Подібний обряд існував і в сербів: вони вірили, що коли не запалити "задушної" свічки, то мертвий родич залишиться без світла, блукатиме в темряві. У Чистий четвер серби пускали свічі на воду, промовляючи при цьому молитви, згадуючи імена померлих та назви небесних світил.

 Повсюди в Україні здавна виготовляли свічки вдома — поряд із заводським виробництвом церковних свіч. Бджіл у багатьох місцевостях розводили дуже охоче. Великі пасіки були тільки в заможних селян, тоді як маленьких — від трьох до двадцяти вуликів — існувало дуже багато. Микола Сумцов твердив, що українські селяни дуже любили "божу муху", бо навіть маленька пасіка давала меду на Спаса й воску на свічку Господу. Саме виготовлення свіч відбувалося з великим благоговінням. Коли сукали свічі Богу, дбали про чистоту роботи й матеріалу, обирали для цього певні дні й навіть години (на Водохреща, наприклад, свіч не виготовляли), проказуючи при цьому молитви й запалюючи лампадку перед іконою. Віск топили на припічку і в нього своєрідно "огортали" гніт. Іноді до воску додавали фарбу — й тоді з'являлися кольорові свічі. Їх часто оздоблювали позліткою. Особливого поширення набули свічки-трійці, виготовлені за особливою технологією, розмальовані і прикрашені.

Віск віддавна мав значення оберега. Оскільки з нього виготовляли свічі, він став обов'язковою речовиною не тільки в народній медицині, а й у магії та ворожіннях. Вважали, що він відвертає лихе, стоїть на заваді нечистим силам. Задля вдалого полювання воском покривали кулі, восковий хрест закопували разом зі скарбом — щоб надійніше заховати. Воском заліплювали отвори, куди перед тим ховали інші обереги: ртуть, ладан. Для того, щоби мрець не ходив до живих після своєї смерті, йому на груди клали восковий хрестик, а в руку давали свічу — для того, щоб добре бачив у потойбіччі.

Виливання воску — щоб позбутися переляку, поворожити на життя і смерть, знати про місце перебування злочинця — один із найдієвіших засобів народної магії. Щоб "вилити" переполох, на голову чи живіт хворого ставили миску з холодною водою, куди лили розтоплений у печі за три рази віск — у воді застигало зображення предмета, тварини, людини, що спричинились до переляку. При цьому баба-шептуха примовляла: "Я сей переполох рабі Божій (ім'я) присікаю і виливаю на сході і на сповні, і на молодику". Використовуючи віск, часто ворожили й дівчата: вони розпізнавали в обрисах застиглого воску свого судженого.

 

У росіян та "в землі війська донського", як твердить М. Сумцов, була відома "обидяща" свіча. В Україні теж про неї знали, але якоїсь окремої назви вона не мала. Таку свічу ставили в церкві у незвичайний спосіб — перевернувши верхнім кінцем донизу. При цьому слід було проказувати молитви за здоров'я та благополуччя того, хто завдав лиха чи образив. Думали, що злодія, за якого помолилися, засвітивши "обидящу" свічу, мучитиме совість — і незабаром він поверне вкрадене. Самі ж злодії начебто вірили, що є така свічка, виготовлена з людського смальцю, при якій безкарно можна вкрасти все, що завгодно, а господарі будуть спати мертвим сном. Розповідали навіть, що були випадки розкопування могил із метою виготовлення злодійської свічки. Загасити таку свічу не можна ні в який спосіб, тільки кінським послідом.

Південні слов'яни з воску виготовляли спеціальні фігурки: зображення людських частин тіла або тварин, давали обітницю — й у визначене свято приносили свічу та воскову фігурку, щоб позбутися хвороби чи іншого лиха.

 Особливе значення для українців мала страсна свіча, або, як її ще називали, громова, громнична, громниця. Повернувшись із церкви після вечірні Страсного (Чистого) четверга, з нею обходили господарство: стайню, клуню, комору. Скрізь накопчували хрести при вході та на вікнах — від нечисті. А коли цю свічку брали із собою до церкви ще й наступного дня — Страсної п'ятниці, коли виносили плащаницю, — то вона набувала магічної сили: запалюючи її, згідно з уявленнями, можна було уникнути згубних наслідків грози, повені, пошесті, землетрусу, загасити пожежу, припинити епілептичний напад. Запалювали цю свічу й тоді, як на мешканців дому нападав страх. Воскові кульки зі свічі, освяченої у Страсний четвер, вважали оберегом від пропасниці й носили як намисто. На Стрітення запалювали громничну свічку, щоб літо зиму побороло. Селяни іноді виливали громничні свічі дивовижних розмірів — два аршини завдовжки й до десяти фунтів вагою. На Харківщині вважали, що особливо велику силу мала свіча, яка горіла під час дванадцяти Страстей — із року в рік. Хто має таку свічу, в того у хаті пануватиме лад і в господарстві усе вестиметься. Тримали таку свічу на покуті.

Братства та ремісничі цехи мали "іменні" свічі, їх запалювали під час ремісничих та релігійних свят, посвячення у члени братства, урочистих засідань. У Києві ще з дохристиянських часів існував обряд Весілля чи Свята свічки. Напередодні св. Семена (14 вересня) увечері на Подолі збиралися гурти городян, приходили братчики, цілі ремісничі цехи зі своїми прапорами. Вертепний обряд Свята свічки відбувався як належить усякому весіллю: із "батьком", "матір'ю", "світилками", "дружками", "боярами", "сватами" і "свахами". Свято тривало до півночі — так вшановували свічку, загалом обрядовий вогонь. З деякими відмінностями, як свідчить відомий етнограф Василь Скуратівський, подібні обряди відбувались у багатьох регіонах України. Поліщуки на Семена врочисто запалювали посвіт.

В Західній Україні та в Білорусі існував інший звичай: до днів окремих святих робили спільну свічу вагою до шістдесяти кілограмів. Вона нагадувала фігуру людини, мала два виступи, схожі на руки. На них і одягали сорочку. В день святого, якого вшановували таким ритуальним атрибутом, селяни зі свічею обходили все село. На громадські потреби кожен господар, до якого заходила така процесія, мав дати трохи збіжжя. Після обходу свічу зберігали до наступного свята в одній із родин. Вірили, що така братська, або мирська, свіча може принести щастя й добро мешканцям оселі, де вона "зупиниться".

 

Рушник

Рушник — один із найдавніших оберегів у різних народів. Сама смуга полотна має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й містить на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, більшає.

По всій Україні рушником накривали хліб на столі. Накривали ним і хлібну діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник — як оберіг від лиха. Хлібом-сіллю й досі зустрічають гостей.

Рушник використовували в багатьох обрядах. Насамперед — у тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

 

Усі знають, що до весілля дівчина мусила вишивати рушники. Загалом, символами єднання на весіллі є рушник і хліб. Під час сватання дівчина (якщо була згодна вийти заміж) виносила для сватів рушники (так звані "плечові") на дерев'яному тарелі або на хлібі. Свати перев'язували ними один одного. На заручинах відбувалася церемонія посаду — на столі клали хлібину, яку старший староста накривав рушником, на нього дівчина і хлопець покладали руки, і староста рушником їх перев'язував. Далі відбувалося благословення: молоді ставали навколішки на рушник перед батьками (які сиділи на лаві), й батьки тричі благословляли їх хлібом-сіллю. На дівич-вечорі старша дружка садовила поряд молодого й молоду, накривала їх рушником і посипала житом. У день весілля молода була підперезана рушником (найчастіше тканим кролевецьким). Такий рушник жінка зберігала впродовж усього свого життя.

 

На рушник ставали молоді в церкві під час вінчання. По вінчанні їм підносили хліб, знову ж таки, на рушнику. До хати молодого брат заводив молоду, тримаючись разом із нею за рушник. Коли вже ділили коровай, мати подавала хустку й очіпок для покривання молодої — на рушнику.

     
 

Рушник був незамінною річчю і в родильній обрядовості. Так, на рушник приймала новонароджене дитя баба-повитуха. На хрестинах вона варила кашу, а породілля дарувала їй рушник, хустку, полотно і хліб.

Рушник вивішували біля вікна на знак того, що в хаті є небіжчик. Рушником зав'язували ворота після виносу труни, "щоб смерть не повернулася назад". Труну до могили опускали на рушнику. Під час поминальних обрядів рушниками обв'язували дерева чи хрести.

У календарних обрядах, особливо весняних, були звичаї, пов'язані з рушником. Приміром, на день св. Юрія (6 травня), коли врочисто, всім родом уперше виходили в поле оглядати озимину, батько попереду ніс на рушнику хліб-сіль. Рушник розстилали на зеленому полі. Розкладали їжу, пригощалися. Так чинили і в перший день оранки, жнив. По закінченні жнив господар зустрічав женців із хлібом-сіллю на рушнику, а женці одягали на нього обжинковий вінок із колосків.

Не обходилося без рушника й будування хати. На ньому треба було підіймати першу колоду, а також сволок. Будівельникам господарі дарували рушники.

Хатні рушники бувають постові (скромні) і святкові (яскраві). У хаті рушники вішають над іконами, портретами родичів, дзеркалом.

 

Спочатку рушники були ткані, згодом — вишивані різними техніками. Протягом двох останніх століть різновидів рушників побільшало. Це й вибійчані рушники, й мальовані на папері (Петриківка), а також оздоблені аплікацією зі шматків нашитої тканини (Черкащина).

Писанка

Писанка, як символ весняного відродження природи, відома багатьом народам світу. Історія писанок сягає в далеке минуле. Християни, які перейняли звичай писати писанки, побачили в них знак воскресіння й вічного життя. Писанка стала символом радості, всепрощення й великоднього привіту.

Мудрі представники старшого покоління кажуть: "У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки". І справді, тільки велика любов може творити такі дива гармонії та уяви. Кожна писанка — це окремий малесенький світ. Тут і небо із зорями, й вода з рибами, і древо життя з оленями й птахами, й засіяне поле, і триверхі церкви — усе це вималювано в певному порядку для того, щоб підтримувати лад та рівновагу і в нашому, великому світі.

На писанках найбільше бачимо знаків сонця, адже саме яйце — кругле, з ясним жовтком — бачилося до нього подібним. Символічними знаками на магічному яйці людина кличе до себе тепло й добробут, візерунки на писанці стають немовби мальованою молитвою.

Кожен орнаментальний мотив і колір — це ніби окрема літера абетки. Поєднуючись на писанках, ці "літери" творять послання, охоронну молитву за того, кому призначений оберіг. Різні місцевості України мають свої особливі орнаменти й кольори, так само, як говірки й діалекти. Проте загалом мова українських писанок — спільна.

 

Ось що пише про це Українська загальна енциклопедія: "Серед писанок можна вирізняти характерні групи для деяких околиць. Для Побужжя прикметний рослинний орнамент і сполука червоних і жовтих площин на чорному тлі. Полісся, Волинь, Надзбручанське Поділля мають писанки з перевагою ясно-червоного тла. Подніпров'я дає широкосиметричні поля, де укладаються мотиви (часто рослинні), виведені товстими лініями. Наддніпрянське Поділля знає чорні писанки, деколи з іншим темним тлом і блідим, контурно виведеним рисунком. Гуцульські писанки ясні, писані жовтими й білими контурами на червоному тлі, часто, буває, трохи зеленої, чорної і синьої фарби, — геометричний орнамент дрібненькою мозаїкою покриває поверхню. Бойківські писанки переважно двобарвні, часто з вишкрябаним мотивом. Двобарвні також писанки західних околиць, вони повторюють мотиви багатораменної розети на різних тлах: червоному, жовтому, синьому, зеленому, фіолетовому".

Символіка основних писанкових мотивів така. Сонце — джерело світла й тепла, "всевидяще око"; символ Христа. Хрест — символ всесвіту, чотирьох сторін світу, чотирьох пір року; святий знак викуплення, яким церква усе починає, благословляє й освячує. Древо життя — символ світобудови, воно поєднує в собі верх і низ, землю й небо, минуле й майбутнє; у Святому Письмі дерево позначає все добре й вартісне, є образом Божої мудрості.

Спіраль — знак зародження нового життя, родючості; символ порядку таїнства літургійного року. Сварга — знак всесвіту; символ Величі Божої. Триріг — знак святого вогню і Святої Трійці. Зоря восьмикутна — знак неба, Богині-Матері; символ Діви Марії: немов рання зоря, вона передвіщає схід Сонця-Христа. Церква — знак стремлінь до висот, вічності, єднання з небом.

Грабельки — символ дощу, води, що сходить із неба до землі і єднає землю з небом (або ж дівчину із хлопцем); у Старому Заповіті дощ є прообразом обіцяного Спасителя; у Новому Заповіті — символом ласки й благовісті Святої Євангелії. Гілка — символ родючості, щорічного весняного відродження пагонів; образ живучості Божої ласки, символ безкінечного життя. Дубовий листок — символізує чоловічу силу, це знак стародавнього бога Перуна; у Святому Письмі дуб є сакральним знаком повноти життя Божого люду й символом Божої справедливості.

Пташка — символ єднання земного й небесного, охоронець душ предків; птахи символізують чесноти святих та їх вознесення до Бога. Півень — провісник дня, сторож добра проти зла — є символом світла, яке побороло темряву, — Христа. Кінь — символ невтомного руху сонця; образ безстрашного вісника віри, який летить у світ, готовий на смерть. Риба — символізує воду, отже, як і вода, є символом життя і здоров'я; це також символ новохрешених.

Олень — пов'язаний зі світлом, він є рятівником-переможцем, охоронцем істини, провідником; це образ шукання Бога і взаємної допомоги. Виноград — символ роду; виноградна лоза — символ Христа. Безконечник — символ води, невмирущої природи, вічного життя. Сорок клинців символізують успіх у господарстві, добробут і чесноти людини. Квіти — означають радість, красу, дітей.

 Про виникнення писанок існує багато легенд. Одна з них, гуцульська, розповідає таке. Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола й закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверми, котрі замкнено на дванадцять залізних замків. Але нечистий іще має силу, день і ніч він рветься на волю, розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей. Ще мить — і впаде остання, дванадцята перепона. Вирветься тоді диявол на білий світ, і настане світові кінець. Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони, люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками. Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому, всі двері й замки. Отож сидіти там, за ними дияволу довіку — поки люди на землі писатимуть писанки й вітатимуть одне одного з Великоднем.

Інша легенда, з Київщини, розповідає, що коли Ісус Христос ходив зі св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там юдеї були. Побачили вони Христа, та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі — зробиться з того каменя писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Св. Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки до Великодня.

Подільська легенда переказує, що як Юда зрадив Ісуса й повернувся додому, мати прийняла його вареними яйцями та й почала картати за його вчинок. При тому казала: "Ти продав свого Пана, а він тим часом воскресне". На це Юда засміявся й відповів: "Мій Пан тоді воскресне, як з тих яєць вилізуть курчата". Та ледве це вимовив, як з варених яєць справді вибігли курчата.

За галицькою легендою, писанки вперше з'явилися як дяка доброму чоловікові. Коли Спаситель ніс хреста на гору Голгофу, то стрів чоловіка, що саме ніс яйця в кошику до Єрусалима на продаж. Чоловік бачив, як тяжко Ісусові нести хрест, поставив свій кошик у рові при дорозі, а сам кинувся помагати Спасителеві. Ішли вони й разом несли хреста аж на Голгофу. Коли ж Ісуса вже розіп'яли, пригадав той чоловік за свій кошик, та й повернувся на те місце, де його поставив. Приходить, дивиться, а в кошику всі яйця — пописані та й пофарбовані. Не поніс він їх більше продавати, а повернувся додому та й тримав як пам'ятку, бо мав те чудо за дяку від Христа за те, що допоміг нести хрест. Від того й пішло фарбування та писання яєць на Великдень.

Починають писанкарювати на свято Стрітення (15 лютого) — тільки-но молоде сонце набирає сили, прямуючи до весни. Розписують писанки аж до Зелених свят, магічними візерунками відзначаючи періоди весняних змін.

 

За традицією, писанки пишуть дівчата й жінки. Дівчата пишуть писанки, щоб прикликати щасну долю. Бездітні жінки — щоб дитинку народити, їм радять три роки підряд писати по дванадцять писанок і роздавати дітям. Господині — щоб у хаті були злагода й достаток, щоб усі були здорові й веселі. Дівчата можуть писати гуртом, а матері — тільки самі, вночі, коли всі поснуть. Берегиням родинного вогнища потрібні тиша, спокій і зосередження на добрих думках. Як сутеніє, кажуть: "Вже діди снують по кутках, пора дітям спати, а нам писанки писати".

На Великдень писанками вітають один одного родичі й друзі. Зазвичай пишуть від п'ятнадцяти й більше. Одну-дві кладуть до великоднього кошика на посвячення, дві-три — на цвинтарі, одну-дві — священику в церкві. Частину роздають дітям, які приходять христувати чи приносять "калач", частину — роздаровують. Дітям дарують світлі, яскраві писанки. Господарям — із зображенням сорока клинців, кривульок та безконечників. Старців обдаровують чорно-білими писанками з "небесними мостами" й "поясами". Дівчата вручають своїм коханим червону писанку. А хлопці тим дівчатам, які їм подобаються, дарують на Великдень хустинку або намисто — делікатний натяк на сподіване весілля. На найкращих писанках дівчата настоюють воду, а потім нею вмиваються, щоб бути "гарними, як писанка".

Писанок, на відміну від крашанок, у їжу не вживають, адже це обереги. Подаровані писанки тримають в оселі на почесному місці до наступного Великодня, а то й протягом багатьох років. Якщо писанка ненароком поб'ється, її слід закопати в землю, бажано на городі або в полі.

Вінок

Вінок — це, передусім, оберіг, таке значення він має в багатьох народів. Це також символ жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості. Загалом, вінок — знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю.

Звичай плести вінки навесні поширений був в усьому індо-арійському світі. Вінки вдягали дівчата, ними прикрашали на свята родючості худобу, їх клали на могили родичів. Вінок із безліччю квітів в уявленнях давніх греків мав Зефір — бог західного вітру. Цей вінок символізував життєдайну силу вітру.
Давньогрецького бога шлюбу Гіменея зображували у вигляді стрункого юнака зі смолоскипом в одній руці й вінком — у другій. Є ціла низка легенд, у котрих якесь божество закохується у смертну дівчину або німфу й женеться за нею. Істота жіночої статі, відповідно, тікає і перетворюється на якусь рослину. І тоді символом того закоханого божества стає вінок із гілля чи стебел такої рослини. Так, давньогрецький бог Пан домагався німфи, яка, не погодившись віддатися ловеласу, перетворилася на сосну. Вінок із гілля сосни став атрибутом Пана. Усім відома історія кохання Аполлона й німфи Дафни (доньки богині землі Геї та бога річок Пенея). Дафна дала обітницю зберігати цноту, подібно до Артеміди. Проте Аполлон переслідував німфу. Тоді Дафна попросила допомоги в батька, й той перетворив її на лаврове дерево, яке Аполлон зробив своєю священною рослиною.

Є легенди й іншого типу. Наприклад, про Псалаканфу, яка запросила надто високу ціну в бога Діоніса за допомогу в прихиленні до нього Аріадни — хотіла з ним покохатися. Діоніс відмовився, та ще й перетворив нещасну на рослину, яку згодом Традиційний дівочий головний убір Аріадна вплела до свого вінка. 

В Україні вважали, що вінок-оберіг захищає дівчину від недоброго ока, від нечистої сили. Іноді між квітами у вінок вплітали часник, любисток та полин — від цього зела чимдуж тікала всіляка чортівня.

Вінок — символ дівоцтва. "Не доносити віночка" означає втратити цноту до шлюбу. У білоруській веснянці співається:


Що то в лісі шумить-гримить? Святий Юрій терем теше. Хто в теремі стогне-плаче? Мати Юр'я дочку била: Де поділа свій віночок. Свій віночок — чистий жемчуг?

Якщо ж у дівчини той вінок із голови ще не падає — це її неабияк прикрашає. От як у цій колядці:
Чи вогонь горить, чи місяць світить? Ні вогонь горить, ні місяць світить — Ґречная панна вінком сіяє!

Отож дівочий вінок — надзвичайно цінна річ. Про це свідчить і веснянка:

Стоїть верба кінець села. Під вербою а три дівчини. Перша стоїть в оксамиті. Друга стоїть в щирім злоті. Третя стоїть у віночку. В оксамиті — то піч палити. В щирім злоті — ложки мити. А в віночку — та до таночку.

Вінок у колядках, поряд із перснем, може бути символом весілля:
Їхав Михасьо з Венгер до Тура: Що ми привезеш за даруночок? Привезу я ти срібний перстенець. Їхав Михасьо з Венгер до Тура: Що ми привезеш за даруночок? Привезу я ти злотий віночок.

Весільний вінок — це оберіг особливий. Він пов'язаний із сонцем, сяючим небом:
Не вогонь то горить, полум'я палає, На нашій Марійці злотний вінок сяє.

Весільного вінка плетуть дружки на дівич-вечорі. Їм допомагають небесні сили. В багатьох весільних піснях про початок плетіння вінка возвіщають ангели: дзвонять у дзвіночок. Або ж ангели стоять біля порога і просять дружок звити для молодої вінок. Це останній у житті вінок для молодої, адже заміжня жінка носить на голові вже іншу ознаку свого соціального стану: очіпок, хустку або намітку.

Плетуть весільного вінка зазвичай із барвінку й калини. У текстах весільних пісень зустрічаються згадки про вінок із пір'я. Пір'яні весільні вінки побутували в багатьох народів. Це пов'язано з уявленнями про подібність душі й дівчини загалом до пташки. Для колядок є характерним мотив, коли по горі ходять пави, а за ними — панна. Вона збирає павине пір'я, складає його в рукав, згодом розкладає на столі і плете собі з того пір'я вінок. Коли ж кладе його собі на голову — десь беруться "буйні вітрове", здіймають вінок і несуть хтозна-куди. Панна кидається услід за віночком, зустрічає "риболовців" і питає, чи не бачили вони її вінка. Вони його, звісно, бачили:
— Ой ми здибали та й переймали.А що ж нам буде за переймання?— Першому буде золот перстенець,Другому буде мій пав'ян вінчик,Третьому буде ґречная панна.

Усі три "риболовці" — це один-єдиний наречений панни. Йому дістанеться й перстень її, і вінок, і сама панна. В іншому колядковому сюжеті дівчина, позбиравши пір'їни та звивши з них вінок, пішла в танок. До неї приходили й батько, й мати — казали, що вже час іти додому. Дівчина відповідала: "Ось танок дійду — додому піду". Але все не йшла.
Прийшов за нею парубок її:
— Дівко Ганнусю, час додому йти! Танок не дійшла, додому пішла.Вінок є також символом довершеності:А в цьому домочку, як у віночку. Тут господар — багатства володар, Тут господиня — червона калина, Тут дівочки, як квіточки, Тут синочки, як колосочки!

Вінок використовують у багатьох українських обрядах весняно-літнього циклу. У переддень св. Юрія у Карпатах відбувався обряд Лелі (Лялі). Найкращу дівчину прибирали вінками й зіллям, ставили коло неї молоко, масло, сир і, співаючи, танцювали коло неї. Потім дівчата ділили між собою масло й сир. Вінки пускали на воду. На півдні Волині також справляли обряд "Лялі". Дівчата, вибравши найгарнішу з-поміж себе, перев'язували їй груди, руки й ноги різним зіллям, а на голову клали вінок із різних квіток; саджали її на лавку з дернини, ставили при ній дзбанок з молоком, сир, масло. До ніг клали вінки. Потім водили навколо неї хоровод. По закінченні Ляля роздавала їм сир та масло й кидала вінки, які дівчата намагалися впіймати. Кому щастило отримати вінок — зберігали його до наступної весни. 
Дівки на Тройцю вінки вили, А на Купала розвивали, На Дунай-ріку пускали. Собі долю ворожили: Ой коли доля — так зелен сад. А як недоля — сохни, зів'янь.

Майже по всій Україні поширений обряд у купальську ніч ворожити з вінками на долю. Кожна дівчина плете вінок, пускає його на воду (іноді зі свічкою) і стежить: куди її вінок попливе — з того краю слід виглядати нареченого:
По саду ходжу, виноград саджу, Посадивши, та й поливаю, Ой поливши, да й нащипаю. Нащипавши, віночка зів'ю, Віночка звивши, на воду пушу: Хто вінка пійме, той мене візьме.

Купальські вінки часто зберігали вдома як обереги до наступного свята Купала.

Особливий вінок — обжинковий. Це передвісник майбутнього, нового урожаю, який буде вже в наступному році. Жінки й дівчата, співаючи, плели з колосків такий вінок і, поклавши його на голову найгарнішої дівчини, ішли гуртом до села. Вітали господаря й віддавали йому вінок із обрядовим побажанням. Господар приймав від них дарунок і бажав дівчині, щоб на неї "в церкві вложили вінок", запрошував усіх "на могорич".

У жниварській пісні про колосковий вінок співається:
Місяцю, місяченьку! Світи ж нам доріженьку. Жеби-сьмо не зблудили, Вінойка не згубили. Бо наш вінойко красний, Як місяченько ясний. Іще вищий від плота, Ще дорожчий від злота: Іще вищий від гори, Ще ясніший від зорі.